Самурай - воїн честі

Самурай (яп. 侍 — самураі, «той, хто служить»; яп. 武士 — бусі,мононофу, «воїн») — представник військового стану в Японії 10—19 століття. Впродовж середньовіччя самураї витіснили японськуаристократію з місця провідної політичної сили країни і створили власну систему керування суспільством — сьоґунат. Зміст поняття «самурай» змінювався згідно з обставинами конкретної історичної епохи, однак його складова, яка асоціювала самураїв із війною чи військовою службою, залишилася непорушною.

Слово «самурай» (侍,さむらい) походить від японського слова «сабураі» (侍,　さぶらい«слуга»), що є похідним віддієслова «сабурау» (侍ふ, さぶらう, «служити»).

Один з перших записів про сабураїв міститься у «Збірнику пісень давнини і сьогодення» (古今和歌集, 901—914). У ньому вони згадуються як прості слуги у господарстві вельмож. Однак у джерелах 11 століття сабураі — це вже озброєна прислуга, завданням якої є охорона сюзерена — принца, чиновника, аристократа, настоятелябуддистського храму чи священика синтоїстського святилища ^[1].

На середину 12 століття сабураями почали називати не озброєних слуг, а знатних військовиків, які посідали високі 5 і 6 чиновницькі ранги у всеяпонській 32 ранговій системі. Наприкінці 12 століття словом «сабураі» позначали вже винятково елітних воїнів — полководців знатного роду або прославлених солдатів-шибайголов.

У 13 столітті сабураі складали окремий стан, характерними рисами якого було наявність земельного володіння та прислуги, а також виконання військової служби вершника. Вояки, які не відповідали зазначеним критеріям не мали права називатися сабураями. Однак криза японської центральної влади у 14 столітті стала причиною розширення поняття «сабураі», яке почали використовувати для означення обезземелених воїнів-вершників, а, згодом, і їхніх васалів.

На 15 — 16 століття, коли Японія поринула в епоху безперервних міжусобних війн, «сабураями» почали називати будь-якого вояка. Ним міг бути і родовитий полководець, і озброєний селянин, і, навіть, розбійник-головоріз. У цей же час мала місце фонетична зміна слова «сабураі» (侍,　さぶらい) — його почали вимовляти як «самураі» (侍,　さむらい). Ця зміна була остаточно закріплена на письмі на початку 18 століття.

У період Едо (1603—1867) з'являється перше законодавче визначення «самураїв». Під ними розуміли елітних слугсьоґуна, провінційних володарів і їхніх найзначніших васалів . Решта колишніх військовиків і солдатів країни, які входили до найпривілейованішого стану «мужів» (士)^[2], називалися не «самураями», а «вояками» — бусі (武士).

Сьогодні самураями часто називають усіх військовиків Японії середньовічної і нової доби. Такий підхід можна зустріти у науково-популярній або художній літературі. Однак у професійних наукових працях використання терміну самурай є більш виваженим, оскільки враховується змістове навантаження слова «самурай» у конкретний історичний період.

Буші

Часто синонімом поняття «самурай» виступає слово «буші» (武士, «військовий муж», «вояк»). Однак ці терміни не є абсолютно тотожними.

Перше використання слова «буші» міститься у «Продовженні Анналів Японії» (続日本紀, 721) і немає відношення до феномену самурайства. Термін «буші» вживається як антонім до слова «цивільний чиновник» ^[3]. Лише з кінця 11 століття слуг-сабураїв почали асоціювати із військовими — «буші».

У середині 12 століття смислові навантаження слів «самурай» і «буші» збігалися. Проте вже наприкінці того ж століття, у зв'язку із оформленням законодавства першого сьоґунату, сфера застосування даних понять була чітко розмежована. Терміном «самурай» позначали елітного воїна, а словом «буші» решту японського воїнства.

У 15 — 16 століттях ці два слова знову стали синонімами, однак після встановлення сьоґунату Токуґава і створення нового законодавства, поняття "самурай "знову було атрибутовано до найзаможніших верств японського суспільства. Тобто, у 17 — 19 столітті кожен вояк зі стану «мужів» (士) належав до буші, але не кожен буші міг бути самураєм.

На сьогодні обидва поняття — «самурай» і «буші» — часто використовуються як взаємозамінюючі, але така практика є недостатньо виправданою з огляду на історію і смислове навантаження обох термінів.

Інші слова

Слово «самурай» має також ряд інших синонімів. Серед них:

• Буґейся (武芸者, «людина бойових мистецтв») — поетична назва вояка;
• Буке (武家, «військовий дім») — поняття для позначення самурайського (військового) роду або члена цього роду;
• Сі (士, «муж») — скорочення від «бусі»;
• Мононофу (物部, «військовий», «вояк») — стародавнє японське слово для позначення військового;
• Муся (武者, «вояк») — скорочення від «буґейся» (武芸者);
• Цувамоно (兵, «воїн», «солдат») — стародавнє японське слово для позначення солдата.

Історія

Походження

Класичне зображення самурая як лучника-вершника («Ілюстрований звід про війну останніх трьох років», 1347 рік, Токійський національний музей)

Генеза самурайства остаточна не з'ясована, оскільки в науці немає загальноприйнятого визначення терміна «самурай». Питання, чи можна вважати всіх військовиків стародавньої Японії до-хейанського періоду самураями, залишається дискусійним. Японські радикальні історики виводять початки самурайства з 4 — 5 століття від військових родів Мононобе і Отомо, однак згадок власне про «самураїв» у джерелах цього періоду немає.

Традиційною є теорія, яка датує появу самураїв кінцем 10 — початком 11 століття. В цей час японський уряд відмовився від державної армії, а проблеми які необхідно було вирішувати збройним шляхом успішно розв'язував силами «приватних військ» членів того ж уряду. Ці «приватні війська», які становили гвардію того чи іншого аристократа, складалися з синів повітових урядників або дітей заможних сільських родин. Аристократ і його гвардійці перебували у системі лояльностей, яка нагадувала сюзеренсько-васальну систему середньовічної Європи. За вірну службу вояк такого «приватного війська» отримував наділ землі, а його господар-аристократ — відданого підлеглого-слугу. Воїни таких гвардій називалися «служаками» — тобто «сабураями» або «самураями» (від японського слова 侍ふ сабурау, самурау — служити). Вони утворювали разом із сюзереном самурайський рід (家), який тримався переважно на кровно-споріднених зв'язках.

Голова роду переважно проживав у столиці, а більшість його самураїв — у підконтрольних йому землях. Інколи столичні аристократи добровільно або, переважно з політичних причин, примусово полишали столицю і оселялися у власних приватних володіннях, чим укріпляли свої позиції у провінції та ставали справжніми самурайськими ватажками «на місцях». Із занепадом центральної влади наприкінці 11 століття саме ці ватажки змогли зосередити важелі реальної влади у регіонах, і захопити лідерство у країні.

Оскільки обов'язками самураїв було виконання наказів сюзерена і охорона його володінь, їх життя було нерозривно пов'язане з політичними розбірками і війною. Розвал виконавчої вертикалі у пізню епоху Хей'ан став причиною частих міжусобиць столичної аристократії і, як наслідок, загострення конфліктів у провінції. Політичні інтриги у Кіотовідгукувалися кровопролитними внутрішніми війнами і бунтами, серед яких найвідомішими були повстання самурайських лідерів Тайри но Масакадо у регіоні Канто (931—940) та Фудзівари но Сумітомо у регіоні Внутрішнього японського моря (931—941), смути років Хоґен (1156—1158) і Хейдзі (1159).

Окрім міжусобиць самураї постійно брали участь у зовнішніх війнах проти аборигенних жителів Східної Японії — прото-айнських племен еміші. Від останніх японці запозичили кінну тактику ведення бою, головну зброю — лук істріли, шаблевидний «кавалерійський» меч та ритуал самогубства сеппуку. Більшість з цих атрибутів стали невід'ємними символами самураїв майбутнього, а сполучення «лучник-вершник» (弓馬) перетворилося на синонім слова «самурай».